10 найвідоміших українських міфічних істот: ілюстрації

Нещодавно в Україні відзначали свято, яке прийшло до нас з Америки — Хеловін. Старше покоління українців скептично ставиться до такого вшанування нечисті, а ось молодь і школярі просто в захваті від страшилок і дивацьких, часом моторошних костюмів. Відзначати чи ні — справа особиста. Але, як казав великий Кобзар, — і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь. Ми запрошуємо вас дізнатися більше про українських міфічних істот, про яких ходили легенди — їх боялися і ними захоплювалися!

Українська міфологія, як в дохристиянські часи, так і після них, була сповнена найдивовижнішими легендами, казками та міфами. Надзвичайні істоти, за переказами предків, населяли кожен куточок рідної землі: від будинку до озера, від лісу до болота – все було сповнено добрими чи злими потойбічними силами.

Що з цього вигадка, а що правда, ми вже мабуть і не дізнаємось ніколи, але легенди про деяких міфічних істот, хоч і дещо змінились, та все ж дійшли до наших часів. Тож ми маємо можливість дізнатись, які міфічні створіння раніше наводили жах на наших предків, а які їх оберігали:

1. Вій — мабуть найпопулярніший персонаж української міфології. Про нього ходили легенди, про нього писали книги, про нього знімали кіно. І не дарма, адже від розповідей про нього дійсно йдуть мурашки по тілу.

Вія описували як потворну істоту з величезними очима, густими бровами, довгими віями та важкими повіками. Сам він був не в силах розплющити очі, тож йому з цим допомагали два силача. Але коли все ж його очі піднімались, то погляд ставав вбивчим для всього, що опиниться на його шляху: гинули люди, знищувались цілі села та міста.

Можна припустити, що така легенда виникла як наслідок віри у нищівну силу «зурочення», дії «злого ока» він догляду якого все псується.

Ймовірно, ім’я цього чудовиська походить від слова «вії», які були у нього неприродньо довгі.

2. Лихо — це істота не пожалкує нікого, згубить і багатого, і бідного, і винного, і невинного. Лихо – уособлення злої та нерозбірливої долі, яка може скосити найкращу, найдобрішу та найчеснішу людину, оминувши стороною останнього негідника.

Так часто і трапляється в житті, що страшна недуга забере зненацька дитину, а злодій і вбивця зможе не тільки уникнути покарання, а й жити в достатку і здоров’ї. Люди, не розуміючи такої несправедливості, вигадали собі злу істоту, винну в несподіваному горі.

3. Магура — донька слов’янського бога грому та блискавки, війни та воїнів, Перуна, небесна діва — прекрасна, крилата, войовнича.

Магура – це українська, слов’янська інтерпретація скандинавської Валькірії. Серце її навіки віддане воїнам, котрі полягли в бою.

На полі битви Магура підтримує тих, хто б’ється самовіддано і завзято, з криками та із захопленням. Вона вселяє в серця воїнів надію та радість.

За легендою, воїн, котрий впав у бою, отримує поцілунок Магури та відправляється до Вирію – райських чертог.

4. Блуд — за легендою, це злий дух, якого Бог скинув із неба за злі діяння.
Тепер він блукає по світу і чіпляється за кожного, хто випадково до нього доторкнеться. Блуд може обернутись в будь-яку подобу: чоловіка, жінку, птаха, кота чи вітру. Підстерігає він людину, а потім водить її за собою до повного знесилення, по колу, або заводить у хащі чи болото.
Аби блуд тебе оминув, потрібно було пригадати, коли твій день народження та хрестини, на який день припав минулий Святвечір, які страви були тоді на столі, хто стояв від тебе по праву сторону. Також одним із способів «порятунку», було перевернути на собі сорочку. Зникав блуд із першим співом півнів, тобто із наближенням світанку.

5. Вовкулака — це популярна фантастична істота з української міфології.
Не можна сказати, що вовкулака асоціювався з абсолютним злом, адже він був «перевертнем», тобто людиною, яка перетворилась у вовка.
Існувало багато легенд про те, як можна стати вовкулаком: тебе могла зачарувати відьма, як з твоєю згодою, так і без неї. Тоді людина блукала декілька років у вовчій подобі. Це могла бути вроджена риса, тоді людина жила вдень своїм життям, а на повний місяць, вночі, перетворювалась на звіра. Ходила легенда, що якщо вагітна жінка побачить вовка, то у неї народиться дитина-вовкулак.А повернути звіру людську подобу можна було, розірвавши шнурок, що висить на його шиї, або ж навіть здерти з нього шкуру.

Ці легенди існують ще з дохристиянських часів, коли люди вірили у перевертнів, чарівників, та в те що злі і добрі сили можуть приходити на землю у вигляді звірів чи людей.

6. Водяник — істота, котра існувала у міфах багатьох народів, як уособлення нечистої сили. За українською ж легендою, Водяник походить від самого чорта. Рибаки боялись цього духа, тому приносили йому частування у вигляді вареної риби, хліба та солі.

Проте демонологічних рис Водяник набув вже у християнський період. У язичників він радше був духом, що оберігає спокій річки, як ліс охороняє Лісовик, а болота – Болотяник. А задобрювання їх – це звичайнісінька традиція приносити пожертвування божествам у знак вдячності.

Водяник – володар всіх водоймищ, був старший над усіма русалками, опікувався життям усіх мешканців водоймищ. Та попри його турботливість, злити його все ж не слід, адже за легендою, саме він, розізлившись, міг зруйнувати млин, підняти річку та затопити село, або втопити людину.

7. Доля — образ вітчизняної міфології, який у народних повір’ях асоціювався зі щастям. Доля описувалась у образі молодої, гарної дівчини, або ж доброї бабусі, в тому разі, якщо вона щаслива. Якщо ж нещасна, то це була жебрачка в рваному та брудному одязі.

За уявленнями предків, кожна людина має свою долю, яка безповоротно диктує, скільки їй жити і як їй жити. Як стануть зірки та планети у час, коли народиться людина – так і спланують їй подальше життя.

Доля – це не містична істота, не потойбічна сила, а так би мовити – двійник кожної людини, який вже знає, чим їй треба займатись у житті і як жити. Тому коли людина займається не своєю справою, вона виходять погано, адже це не до душі її долі.

Тим, кому випала щасливіша доля, радили не хизуватись нею, а приймати із вдячністю, в інакшому ж випадку, ризикуєш її втратити. А тому, кому випала нещаслива доля, радили її шукати – у іншому занятті, іншому місті та за інших обставин. Адже якщо тут і зараз ти почуваєшся нещасливим – значить твоя доля блукає десь у іншому місці.

Також вважалось, що люди, котрі заздрять чиїйсь хорошій долі, можуть її відвернути, за допомогою чарів, або навіть привернути до себе.

Люди були наскільки впевнені у тому, що доля пророкує їм певне, вже відоме у світі майбутнє, що часто звертались до мольфарів, ворожок та відьом, аби дізнатись яка доля їх чекає. І чи не відвернув її часом якийсь недруг.
Поетизований образ долі часто зустрічався в українських народних піснях та оповідях, адже це те, що турбувало людину протягом усього життя.

8. Мавки — міфічні істоти жіночої статі, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Також побутувало повір’я, що мавки — це вкрадені нечистими силами діти. Такі образи як мавки, німфи, русалки, нявки – існували як в легендах інших народів, так і в українських. За легендами, вони виглядають як надзвичайно гарні молоді дівчата, котрі залишають після себе сліди босих дитячих ніжок. Полюють мавки на привабливих молодих хлопців, а хто піде за ними – заблукає і ніколи не знайде дороги додому. Також існував міф про те, що вони «залоскочують» свою жертву, як і русалки.

Щоб вберегтись від їх чар, треба було взяти з собою як оберіг часник, цибулю або полин. А ще, вивернути на собі сорочку.

Виглядали мавки прекрасно-моторошно: довге лляне волосся, сорочка, яка ледь покриває тіло, блідий колір шкіри. Волосся також могло бути з лится, адже це істоти лісові. Тоді як русалки мали волосся із водоростей, але також відзначались надзвичайною красою.

9. Песиголовці — це люди-велетні, одні із найжорстокіших істот в українській міфології. Вони, немов вампіри, пили людську кров. Виглядали ці велетні страшно: рослі, з шкірою ведмедя, одним оком посередині та одним рогом. За деякими легендами також мають одну руку та одну ногу і пересуваються по-двоє, тримаючись одне за одного. Переважно мають собаку голову, що і спричинило таку назву істоти. Траплялись також розповіді про песиголовців жіночої статі, котрі їли людей.

Такі легенди, про велетнів-людоїдів, існували у різних народах та віруваннях. Існували легенди про Олександра Македонського, де він бився з песиголовцями, а Одіссей побував на цілому острові однооких циклопів.
Існує припущення, що кровожерливі песиголовці, це гіперболізоване та містифіковане уявлення про ворожі народи, які приходили з війною на рідні землі. Так, за деякими легендами, песиголовці прийшли «десь із Туреччини».

Тобто історії про жорстоких невідомих істот були пов’язані із нашестями чужоземних завойовників.

Цей міф був поширений на Західній Україні та за його мотивами нещодавно був знятий однойменний український фільм жахів.

10. Чугайстер — надприродний образ в українській демонології. У легендах та міфах Чугайстер зустрічається у вигляді високого «лісового чоловіка», покритого довгим волоссям та вбраного у білий одяг. За своїм походжннямта описом нагадує лісовика. Хоча це не потойбічна істота, а зачаклований злими відьмами чоловік, котрий блукає лісом. Там він шукає лісовий нявок і їсть їх. Проте до людей Чугайстер ставиться вкрай обачливо і шкоди їм не завдає. Навпаки, як зустріне людину, то поспілкується, побажає гарної дороги та відпустить неушкодженим. Тож для людини цей персонаж не ніс ніякої шкоди і просто гармонійною частиною міфічного світу перевертнів та інших надприродних істот.

Можливо, ці істоти – це наслідок багатої уяви наших предків та намагання надати усьому, що відбувається у світі, надати «вищого сенсу». А може навпаки, ці міфічні істоти і досі блукають між нами, лісами і озерами, перехрестями і закутками будинків. Просто ми звикли знаходити усьому в світі логічне, обґрунтоване пояснення. У всякому разі, у існування Долі, котра визначає майбутнє кожної людини, багато хто із нас вірить і до сьогодні, чи не так?

Читайте також: Українська міфологія: з чого все починалося? Тут розповідаємо пр українську міфологію та її особливості.

Related Posts:

Українські міфічні істоти

Стародавня віра не мала якоїсь послідовної глибокої системи, не мала своїх непохитних догматів, а тому з плином часу легко змінювалася, як змінювалася географічно у різних місцевостях. Але головне було незмінним: природа жива, нею керують різні боги, які шкодять або допомагають людині, але шкідливих богів можна вмилостивити. Кожна назва божества не поєднувалася виключно з якоюсь однією його якістю, так щоб не стосувалося іншої, навпаки, кожна повністю виражала все, що божеству приписувалося. До кожного бога зверталися з молитвою про щастя; у кожного шукали відповіді небесної мудрості; перед кожним промовляли молитви і приносилися жертви; кожний був покровителем родючості, громадського і сімейного щастя та війни.

Давня віра в слов’ян не встигла розвинутися в закінчену повну систему, бо прийшло християнство й припинило цей розвиток, хоч і не одразу. Саме тому ми й спостерігаємо лише більші чи менші уривки стародавніх вірувань, а не розвинену релігійну систему.

Авсень — див. Овсень, Говсень, Оксень, Усень.

Анциболот — те саме, що болотяник.

Баба — одна з богинь давніх українців, богиня життя, родючості, здоров’я, вагітних, мисливців. Цей культ розвинувся за часів матріархату, капища Баби містилися на високих горах понад ріками Дніпро, Рось, Тетерев та ін. Пізніше стала уособленням злої сили (дика баба) і перейшла в ранг демонічних сил; цей образ міцно закріпився у фольклорних джерелах. Уявлялася жінкою з довгим волоссям, на яку можна натрапити в лісових хащах або в полі. Якщо її зловити в полі, то вона служитиме тому, хто спіймав, як вірна наймичка.

Бебешко — один із домовиків, символ очисного духу, невгамовності, метушливості. Довкола й біля людини дії

Бебешка — це сукупність внутрішніх і зовнішніх очисних процесів, що відбуваються переважно вночі. Він — мешканець городу чи дому, невтомний у діях і турботах, проявляє себе то шкрябанням, то стуканням.

Берегиня — богиня добра і захисту людини від усілякого зла, особливо маленьких дітей; охоронниця дому, домашнього вогнища, святинь. Інша назва — Оберега.

Білобог — святе, добре начало всього на землі (на відміну від Чорнобога). Наші предки на святах та урочистостях обносили чашу з благословінням та закляттями, вірячи, що щастя походить від доброго Бога, а все зло — від злого Чорнобога. Він є творцем землі, води, світла, батько Перуна, господар Вирію та інших богів. Інша назва — Святовит, Дід.

Білун — бог і повелитель неба (у давніх західних українців та білорусів), що відповідав Білобогові.

Біс — уособлення всілякої нечисті, що діє на шкоду людині, підступно, звабливо або зненацька; насамперед використовує слабинки в характері людині, у її прагненні до чогось, затаєні думки і недобрі наміри.

Блуд — різновид нечистої сили; скинутий із неба злий дух, який не встиг приземлитися, він чіпляється до людей і змушує блукати до знесилення, блудити.

Бог — це найважливіше слово у віруванні, яке було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Сходу і мало значення багач, багатство, добро, податель добра. Слово бог у нашій мові дуже розгалужене, а це означає, що воно старе й дуже поширене з глибокої давнини: збіжжя — це те, що подають боги; зубожіти — позбавитися заступництва богів; небога, небіж — про того, від кого відступається божа опіка через батьків, сирота; небіжчик — людина без земного опікуна бога.

Боговиця — велика ритуальна хлібина (коровай), що її пекли до першого дня свята бога осені (Овсеня). Виставляли її посеред святкового столу, обклавши всілякими плодами. Святковий обід починався з того, що кожен отримував шматок хліба.

Божич — молоде сонце, що його народжувала богиня неба Коляда щороку в найкоротшу зимову ніч.

Болотняник — зла водяна істота, що любить затягувати людей у болото, особливо п’яних. Має вигляд чоловіка, суцільно забрудненого баговинням; вогником світить серед болота і заманює людей до себе.

Босорканя — 1. Відьма, чарівниця. 2. перен., розм. Жаба.

Буднітай — божество деяких західноукраїнських племен, яке опікувалося тим, що вчасно будило тих, хто засинав.

Велес (Волос) — бог багатства, достатку, худоби, чередників та музик, опікун усього тваринного світу, хоча спочатку був сонячним богом. Він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх у плуги та вози, брати від них молоко, вирощувати на м’ясо та шкуру.

Веснянка — у давніх українців, а згодом у білорусів (Вясновка) — богиня весни, рівнозначна Ладі. Вибирали найвродливішу дівчину-веснянку, яка й символізувала богиню під час свята та обрядових дій.

Вили — богині долі, які присутні під час народження дитини й визначають її долю та вселяють душу; водночас вони — богині поезії, музики, танців. Вили наділяють людей, які їм сподобалися (особливо вродливих юнаків) умінням гарно співати, грати на музичних інструментах, танцювати, складати пісні, малювати, різьбити.

Вирій — сонмище богів та душ померлих, острів у всесвіті, першоземля богів і світу; ірій; у Вирії росло першодерево світу — Прадуб, з молодильними яблуками безсмертя на ньому, поруч було озеро Живої Води. Сюди ж зліталися птахи на зиму. За легендою — на дубі був вічний мешканець Сокіл (або Род). Інша назва — Буян-острів.

Відьма — жінка, яка знається з нечистою силою і завдає людям шкоди. Вважається, що є вроджені відьми, а є навчені. Щоб уберегтися від її впливу, слід носити хрестика, знаки-обереги.

Вій (або шолудивий Буняк) — міфічна істота, схожа на старого дідугана з величезними бровами і густими довгими віями, що тягнуться аж до землі. Він живе самотньо у землі, охороняє підземні скарби, його погляд може вбити людину. Від нього будинки провалюються під землю, утворюючи озера або глибокі ями. Але без сторонньої допомоги він не може розплющити очей через свої довгі вії.

Вовкулака — напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вони можуть бути вродженими (наприклад, вагітна жінка була налякана вовками) та зачарованими (яких відьми перетворили на вовків). Зачаровані вовкулаки можуть стати людьми, якщо стягнути із них шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку на шиї.

Водяники — злі водяні істоти; голі старі волохаті діди з довжелезною кудлатою бородою, уплутані в зелений кушир, які можуть дуже шкодити людині, коли вона не-прошено вривається до їхнього царства.

Возило — божество, яке оберігає коней від хвороб та хижого звіра. Мав вигляд людини з кінськими вухами та копитами.

Волхви (жерці) — служителі язичницького релігійного культу, носії культури й духовності, своєрідні фахівці у взаєминах людей з богами, вони ж створили вчення про Деміурга — першотворця землі, знали, як правило, багато мов, сприяли розвиткові торгівлі, ремесел.

Воструха — домашнє божество, що оберігало корів.

Вседержитель (верховний, небесний бог, бог богів) — так стародавні слов’яни називали головного бога і відрізняли його від Перуна та інших богів. Ушановували в ньому батька природи і владику світу.

Гайбог — священний заповідний ліс (гай, байрак) у наддніпрянських українців, якого свято шанували давні українці; у такому лісі заборонялося рубати дерева і ламати гілля, дозволялося брати щепи у плодових дерев, біля яких натомість залишали срібну або золоту монету чи іншу коштовність.

Гайовик — міфічна істота, що може полювати на людину.

Гонило — давньоукраїнський бог чередників та чабанів; охоронець череди, отари, табуна. На свято Гонила пастух ішов по селищу з довжелезною палицею, на верхівці якої було кільце — символ сонця і влади. Інша назва — Гениль.

Градівнгік — персонаж української демонології, що захищав село від непогоди; хмарник.

Дажбог (Даждьбог) — бог світла, Сонця, достатку, покровитель родючості, природи, джерело світла й тепла. На початку н. е. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Легенда розповідає, що Дажбог народився в багатодітній сім’ї київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й наїлися, так він привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а його батько викував перший плуг.

Дворовик — добрий дух обійстя, бог, що охороняє від мору, пожежі, грабунку всю живність і все добро у дворі селянина. Сприяв збагаченню, добробуту, щастю хлібороба.

Дзевонія — богиня лісних звірів.

Див — божество страху й смерті, зла істота, що зображувалася у вигляді великого хижого птаха з потворним жіночим обличчям.

Дитинець — назва частини міста, фортеці чи башти, у підвалини якої — згідно з найдавнішим ритуалом — замуровували дитину (померлу наглою, раптовою смертю), дух якої мав берегти споруду від ворогів.

Дівонія — богиня води, вічно юна, чарівна. Діва і водночас дружина Вогню (Семиярила, або Сімаргла), що породила на світ Любов, Землю та різні речі на ній (ліси, трави, струмки, річки тощо).

Дід (Дідушко, Дідух) — те саме, що Білобог. 1. Добрий земляний дух, який з’являвся у тих місцях, де сховані скарби. 2. Необмолочений ритуальний сніп.

Додола — найвродливіша дівчина, яку обирали «нареченою» Перуна під час свята на його честь або на обряд накликання дощу.

Дожниця — вечірня зірка (планета Венера).

Домовик — бог домового вогнища, вартовий дому, покровитель і охоронець родини; живе під піччю або в запічку. При переході на нове житло господиня топила востаннє піч, після чого вигрібала весь жар у чистий горщик, примовляючи: «Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло». У новій оселі жар висипався у піч.

Душа — за вченням волхвів — жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, міститься в єстві людини й діяльності взагалі — долі.

Жароок — бог вогню у давніх українських племен Наддніпрянщини.

Желя — давня богиня плачу і скорботи. У її руках — піч із жаром як символ смутку. Від імені Желі утворилися слова «жаль», «жалоба» та ін. Згадується у «Слові о полку Ігоревім».

Жерці — особи, які виконували жертвоприношення богові чи богам; жерці (і жриці) носили білий одяг, мали довге волосся, заплетене у косу. Інша назва — волхви.

Жив (Живий) — божество, однозначне з Ладом, яке вважалося божеством життя, за іншими відомостями, бог благополуччя, верховний правитель всесвіту і божество краси та весни.

Жива (Лада-Жива) — богиня життя, жіночого щастя, особливо поклонялися їй безплідні жінки; символізувала природу, життєве начало, була матір’ю сонця в його втіленні, богинею кохання, гармонії, шлюбу.

Живець — капище Живи із зображенням богині, куди у травні сходилися люди і приносили жертву руками тих, хто першим побачив чорногуза, ластівку або почув зозулю.

Жировик — божество, яке мешкає в людській оселі та опікується коморами, їстівними припасами в льоху, на горищі й оберігає їх від нищення, сприяє добробуту, достаткам.

Жриці — жриці-воїни, діви-вогнеслужительки, котрі були навчені бойового мистецтва.

Заложні мерці — померлі неприродною смертю дорослі люди або нехрещені діти, душі яких завдають шкоди живим.

Земляний дух — різновид нечистої сили, покараної Богом і приреченої жити під землею, що може жорстоко помститися тому, хто порушить її спокій.

Злидні — міфічні істоти, домові карлики, що поселяються там, де й Домовик, якщо він не догляне родину або та потрапить у велике нещастя. Щоб позбутися їх, слід певним чином змінити життя або взагалі покинути оселю.

Змій — міфічна істота із представників нечистої сили, що сім років живе звичайною гадиною, наступні сім років — полозом (страшною і великою змією, що здатна легко задушити коня), а треті сім років — змієм із крилами, такими великими, як у вітряка.

Зюзя — бог зими у давніх українців, згодом у білорусів, що зображувався у вигляді діда невеликого зросту з білим волоссям та довгою сивою бородою, ходив босоніж у білому кожусі, у руці тримав залізну булаву.

Ідол — предметне зображення небесного бога, що для язичників було самим богом, а не його символом чи нагадуванням про нього, не тільки його фігурою. Наші предки мали багато ідолів, серед них і домових, яких пильнували і зберігали вдома.

Капища — жертівник у храмі язичників. Інша назва — требище.

Карна — божество оплакування померлих; плакальниця, що дбала про обряд поховання. Згадується у «Слові

о полку Ігоревім».

Кікімора — богиня сновидінь, донька Мари, що за уявленням жила в людській оселі у комині чи запічку. Мала вигляд сонливої блідої діви.

Коза — тварина-тотем давніх українців, зокрема наддніпрянських. Вона була також атрибутом бога Перуна.

У деяких зображеннях Перун малювався із козячими рогами, що залишилися символом святості.

Коляда — богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога, яка, за віруванням, в найдовшу ніч зими народжувала Божича — нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи відбуваються на Землі, в дніпровських сагах. Цьому передує перевтілення Коляди в козу, аби її не впізнала Мара, що вічно ганяється за Колядою. За легендою, Коляда навчила давніх українців робити колесо.

Конюшник — за віруваннями давніх українців, — «домашній» бог, що охороняв коней, стайню від усякого лиха, хвороб, пожежі тощо. Приносили йому жертву, залишаючи в яслах конюшень на ніч усілякі продукти.

Коркуша — потвора, що заражала людей коростою, віспою, чиряками і т. ін., одна з доньок Мари. Зображувалася коростявою конопатою бабою, вкритою струпами та гнилими виразками.

Криничник — криничний дід.

Купайло — божество, що опікувалося плодючістю, врожайним літом, лікарськими рослинами, радістю, злагодою та любов’ю. Свято Купала відзначали у липні масовими ігрищами, поклонінням вогню й воді.

Куявія — одна з першоназв стародавньої України, згадується в працях арабських географів Ал-Балхі, Ал-Іс-тархі, Ібн-Густе як одне з царств України-Русі. На думку більшості вчених — це Київ, Київська земля.

Лада і Ладо — давньоукраїнські боги вірного подружжя, любові й веселощів, щастя, весни. Їм приносили в жертву білого півня; особливо шанували ті, хто мав намір одружитися.

Лель — бог кохання, любові взагалі та бджолярства. Бджола в давніх українців — символ кохання, що поєднував у собі солод меду і гіркоту жала. Інша назва — По-лель.

Леля (Ляля) — у давніх українців (а згодом у давніх білорусів) донька або посестра (близька подруга) Лади.

Свято Лелі відбувалося наприкінці квітня, чим завершувалися торжества зустрічі Лади-весни.

Лісун (Лісовик, Щезник) — лісовий бог. Живуть лісуни (лісовики) на густих деревах або в дуплах сухих дерев, по ночах дико верещать або стогнуть і лякають людей. Усяка лісова звірина слухняно ставиться до господарів лісу.

Літник — божество теплих літніх вітрів, син Стрибога, що зображувався у вигляді смаглявого юнака в широких білих шароварах.

Мавка — міфічна істота, переважно дівчина, що живе в лісі на дереві, гойдається на гілках дерев і заманює хлопців, щоб залоскотати до смерті. За подругу має русалку, яка живе у воді. Інша назва — Літавиця.

Мара — богиня зла, темної ночі, хвороб, смерті; дочка Чорнобога, яка разом із Змієм породила 13 доньок-хвороб.

Марена — богиня весни, яку пов’язують із Купайлом. Але подекуди серед слов’ян вона перетворилася на чарівницю, а то й смерть (Мару). Свято Марени відбувалося над водою, можливо, й назва така звідси: від лат. marinus — морський. Інші назви — Морена, Морина, Моряна.

Миха — давнє божество, попередник християнського архістратига Михайла. Цей давній бог мав безмежну владу, бо його воїнство — це небесна світла сила.

Мокоша — богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води, заступниця вагітних і породілей. Вона сама добре пряла, тому могла прясти для когось із людей, до кого добре ставилася. У християнстві цю богиню замінила Параскева-П’ятниця.

Мокрини — стародавнє жіноче свято на честь Мокоші, що справлялося першої теплої п’ятниці на початку літа. Цього дня жінки і дівчата купалися одягнутими в річці, обливали чоловіків водою; мета — вшанувати Мокошу, аби вона відвернула посуху.

Мороз (Морозко) — божество холоду, віхоли, криги.

Навка (Нявка) — те саме, що Русалка або Мавка. Назва походить від діалектного слова нав — мерлець.

Нечистий — те саме, що Чорт, Диявол, Дідько, Біс, Сатана, Щезник, Той, Злий.

Оберега — те саме, що Берегиня.

Овсень — один із найбільших богів давньоукраїнського пантеону — бог поліття й осені, щедрого врожаю та статків.

Огонь — 1. Первісна матерія чоловічої статі, яка, поєднавшись із Даною, утворила Любов, Землю та всі речі на ній. 2. Стихія, яку давні українці обожнювали, бо вода вважалася живою, вічно голодною та очищувальною силою. У капищах огнищами підтримували вічний вогонь на знак постійного доброго зв’язку з богами та безперервності життя й добробуту роду, племені тощо.

Один (Одина, Одін) — бог світла, добра, розуму в давніх скандинавів. Дехто вважає його покровителем воєн разом із Частирджу. За дослідженнями П. Шафарика та давніми скандинавськими переказами, Один — історична особа, український воєвода ІІ—ІІІ ст. н. е., князь-жрець, який повів свою общину з-над Дніпра в пошуках нових земель не на південь, як це робили його попередники, а на північ, до Скандинавії.

Оратанія (Артанія, Ратанія) — старовинна назва наддніпрянської України. Як стверджує легенда — найродючіша на світі земля, яку Род віддав своїм дітям — українцям. У деяких стародавніх арабських джерелах (праці географів Ал-Балхі, Ал-Істархі, Джайхані, Ібн-Густе) Оратанія згадується як одне з трьох царств України-Русі. Географічне розташування Оратанії — теперішня Черкащина.

Орії (арії, арійці) — найстародавніша назва давніх українців. Першоорачі світу, приручили коня, винайшли колесо та плуг. Першими у світі окультивували жито, пшеницю, просо.

Ох — представник злої сили, що по-різному уявлявся в різних місцевостях: то як лісовий цар, то як підземний цар. Живе у могилах або пеньках і затягує до себе необережних людей, які потім тяжко на нього працюють.

Тому не варто говорити ох! у непевних місцях, щоб не викликати цю нечисть.

Очеретник (очеретяник) — міфічна істота, що жила в очереті і часто лякала людей, вибігаючи звідти у вигляді білого барана. Його ж називали ще болотяником, був покровителем й опікуном потерчат, яким наказував заманювати людей у нетрі очерету і вчиняти над ними наругу.

Пек — бог домашнього вогнища разом із богом Чуром (Цуром), що опікувався добробутом родини, але не був таким привередливим, як Домовик, і його особливо не задобрювали, а просто шанували, бо вірили, що в разі небезпеки на ворога можна пустити закляття: «Цур тобі, Пек!» Певно, з тих часів у нашій мові побутують слова спекатися — позбутися чогось неприємного за допомогою Пека; небезпечний — без Пека.

Пекельник — злий дух, житель пекла, що має людську подобу, але з хвостом, копитами і рогами; чорт, біс, диявол.

Пекло — місце під землею, страхітливе підземелля, куди потрапляють (провалюються крізь «криваві горловини») душі померлих грішників для вічних мук. Пекло мало 12 ярусів — 12 проваль, одне нижче від іншого — з «кривавими горловинами» між ними; що більше гріха в людині, то важча її душа і глибше вона провалюється крізь горловини.

Пекун — маленький кровожерний божок, який збільшується до потворних розмірів, намагаючись пожерти якомога більше людей, коли люди сваряться. Подолати його може лише згода між людьми. Інша назва — Щезби.

Перелесник — міфічна істота чоловічої статі, що заманює гарних дівчат і нищить їх. Уявлявся гарним хлопцем у червоному одязі, з червонястим буйним чубом, з чорними бровами, блискучими очима.

Перун — імовірно, що його шанували стародавні русини і вважали найголовнішим божеством після бога Вседержителя, означав також світлоносне начало. Вважався богом грому й блискавки, володарем Неба (його назва грецькою мовою означає грім). Він є творчою силою, що оживляє все, податель дощу. Пізніше — це бог-воїн (подібно до Святовита), покровитель війська. В античній міфології Перун відповідав Юпітерові, а в пізнішому християнстві — святим Іллі та Михайлові.

Поганство — назва дохристиянської віри. Слово «поганий» (лат. poganus) спочатку означало мешканця села, селянина. Оскільки християнство ширилося по великих містах, а села (паги) залишалися при своїй старій вірі, невдовзі слово стало означати «нехрещений».

Полісун — божество, міфічна істота, що ходить з великою пугою (батогом) і ганяє вовків, бо він водночас є вовчим богом, що опікував вовків, сприяв рівномірному розподілу хижаків на землі.

Полісунка — дружина Полісуна; за повір’ям — забирала дітей у батьків, які погано з ними поводилися, дбайливо доглядала і згодом перетворювала на вовків. Інша назва — Лісунка.

Польовик — міфічна істота, що полюбляє качатися по полю, тоді збіжжя полягає. Часом він набуває вигляду козла.

Попелюхи — злі істоти, що оселяються в попелі, який за давнім звичаєм викидали в одне місце (якщо недалеко було болото, то в нього). Попелюхи лякають людей, і горе людині, яка побачить попелюху, бо після цього буде якесь нещастя: пожежа, хвороба і т. ін.

Поревіт — обожнене втілення сонця взимку, якого шанували полабські та прибалтійські слов’яни (крім Ру-євита, Поренута, Яровита), що втратило свою пекельну силу. Він, на противагу Яровиту та Руєвиту, які означали бога війни, зображувався беззбройним і був богом миру; мав п’ять голів (за кількістю холодних місяців).

Поренут — обожнене втілення сонця (крім Руєвита, Поренута, Яровита), якого шанували полабські та прибалтійські слов’яни. Зображувався з чотирма головами, а п’яту тримав на грудях. Він утілював поворот сонця на літо або народжуване сонце. Чотири голови є атрибутом сонця, а п’ята на грудях зображувала народження нового сонця, оскільки слов’яни (як і багато інших народів) вірили в його щорічне народження.

Потерча — це дитина, що померла без хрещення. Живуть потерчата по озерах або болотах, ходять у темряві, тримаючи в руках каганці.

П’ятниці — жіночі капища Мокоші, що їх будували переважно на роздоріжжях. До таких храмів ходили жінки з проханням, зверненим до їхньої заступниці, аби вона дарувала їм розумних та добрих дітей, щоб посприяла злагоді в сім’ї, умінню вести господарство, займатися рукоділлям.

Радогост (Радегост, Радегаст) — бог торгівлі та мореплавства у західно-українських племен. У балтійців (у боричів) — верховний бог Сонця й родючості. Зображувався у шоломі й кольчузі, з віщим птахом на голові. У храмі міста Ретра (за свідченнями Адама Бременського та Гельмольда) був ідол Радогоста із золота, а ложе було пурпурове. На голові в нього сидів орел з розпростертими крилами, а на грудях була чорна бичача голова, зображена на щиті, який Радогост тримав правою рукою, а лівою — сокиру з двома лезами. Інші назви — Дажбог, Сварожич, Святовит, Хорс.

Рід і Рожаниця — боги людської долі, які з’являються при народженні дитини, як грецькі Мойри чи латинські Парки. Свято цих богів у християнстві перейняла друга Пречиста — народження Богородиці (8 вересня).

Різдво (давня назва — Родздво) — свято народження Всесвіту: із двох стихій Води і Вогню народжувалося все живе. Обряди й ритуали свідчать про його космічну суть. Так для приготування святкової вечері бралося 12 полін, які були жертвою 12 сузір’ям зодіаку, готували 12 священних страв. Суть свята зводилася до народження немовляти-сонця з голови Лади, народження Місяця на

Щедрий вечір (християнське свято Василя) та народження богині води Дани 19 січня (Водохреща, Ордань). Саме в ці дні активізувалися злі сили, що намагалися завадити знаменним подіям, тому колядники в давні часи вдягали на себе маски (щоб злі сили їх не впізнали), ходили по хатах і співали величальних пісень.

Род — Першобог, зачинатель усього живого.

Рожаниці — першобогині родючості, небесні Господині Світу (мати й донька). Жили на небі, уявлялися напів-жінками, напівлосицями, ототожнювалися з найважливішими зоряними орієнтирами — Великою Ведмедицею (за давніх часів — Велика Лосиця) та Малою Ведмедицею (Мала Лосиця).

Руєвит (Ругієвит) — обожнене втілення сонця влітку (крім Яровита, Поревита, Поренута), якого шанували полабські та прибалтійські слов’яни. Це — бог літа, землі, родючості у прибалтійських українських племен. Назва бога походить від слова руйний, тобто гарячий, вогняний, червоний, знаменує силу сонця влітку.

Русалка — міфічна істота, що живе у воді. Її назва походить від від кельтського слова «рус» (тобто вода), від кореня якого руське слово «русло», що означає середину річки. Русалка означає жительку середини русла води.

Сарайник — домашній бог давніх українців, який оберігав господарчі будівлі від хвороб, злодіїв та дикого звіра.

Сварог — один із найголовніших богів давньоукраїнського язичницького пантеону — бог світла, неба, заліза, ковальства, ремесла, шлюбу і родинного щастя; за легендою — викував першого плуга і першу золоту шлюбну обручку й подарував людям. У грецькій міфології йому відповідали Гефест і Прометей, а згодом у християнстві — святі Кузьма і Дем’ян. Вважалося, що після нього панував його син Дажбог.

Сварожич — син Сварога, також бог вогню, домашнього вогнища. Вогонь вважався святим, тому не вільно було плювати на вогонь, а то на язиці висипле «вогник», також він мав очищувальну силу.

Світовид — первісна матерія чоловічої статі, що, поєднавшись з первісною матерією жіночої статі (Вода, Дана), утворила всі речі на землі (за Я. Головацьким). Символ Сонця осіннього рівнодення.

Святовит — бог західних слов’ян, якого в Русі називали Дажбогом, Хорсом. Інші назви — Радогост, Сварожич.

Симаргл (Сімаргл, Семиярило) — за давніми віруваннями — 1) бог вогню; 2) символ вогняного Сонця літнього сонцестояння; 3) крилатий собака, що охороняє коріння, збіжжя, насіння.

Сіверко (Сівер) — бог холодних північних вітрів, син Стрибога, який зображувався у вигляді білявого похмурого юнака; північний вітер.

Славія — легендарна земля давніх українців. Згадується в працях арабських географів-мандрівників Ал-Балхі, Ал-Істархі, Джайхані та ін., як одне з трьох царств Укра-їни-Русі. На думку вчених, Славія займала територію сучасного Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Є припущення, що Славія — сучасна Чернігівщина.

Стрибог — за давніми віруваннями — бог вітрів, що зображувався як неврівноважений літун з бородою та батогом, яким він поганяє свої вітри, у широченних шароварах, що слугували йому за вітрила. Його дихання — це вітер. Інші назви — Стрибайло, Посвистач (за П. Трощиним).

Стрига — богиня східних вітрів, суховіїв, повені. Донька Стрибога. У деяких давньоукраїнських племен — богиня чвар і війни. Заступниця знахарів (за П. Трощиним).

Табунник — божество, що охороняло табуни коней від звірів та хвороб. Жило в хащах побіля випасів (за О. Афанасьєвим).

Требище — те саме, що капище. Існує припущення, що від цього постали слова: треба, а книга виконання треб — Требник.

Триглав (Трибог) — у Щеціні був ідол, якого йменували Триглавом і якого життєписці у свій час (св. Оттон Бам-берзький ) називали найвеличнішим божеством слов’ян, що зображувалося з трьома головами, котрі означали три царства: небо, землю і пекло.

Троян — бог місяця, ночі і будівництва; уночі був володарем трьох стихій — неба, землі і підземелля. Народні перекази про Трояна також указують на троїсте, трилике божество — бог місяця, ночі й будівництва. Уночі володар трьох стихій — неба, землі і підземелля (тому зображується триглав) (за П. Трощиним).

Тур — бог сили, лицарської честі, заступник воїнів і чередників, а в деяких давньоукраїнських племен — бог Сонця. Зображувався багаторогим биком із золотою шерстю, туром-оленем, золотим барилом із рогами. Культ Тура встановився з розвитком скотарства. Тур-бик мав 10 рогів, на одному з яких знаходився золотий терем, а в ньому — чарівна діва. З образом Тура волхви пов’язували єднання неба і землі. Під Києвом колись існувала велика Турова божниця (за П. Трощиним).

Упир — зла сила, що може накликати епідемії і хвороби, насилає грози й град та інші біди. Втілюється в комах, тварин, людину.

Ур — найголовніший бог орачів, хліборобства, родючості за часів Трипільської культури (4—3 тисячоліття до н. е.); творець плуга. На його честь орії — переселенці з Дніпра до Месопотамії — збудували однойменне місто (за Л. Силенком).

Хлібник — домашнє божество давніх українців, що оберігало зерно і борошно в засіках від псування та гризунів; сприяло вдалому випіканню хліба (за О. Афанасьєвим).

Хмарник — персонаж української демонології; божество, що захищало село від непогоди; градівник.

Хор — син Стрибога, бог західних дощових вітрів і мряки, що зображувався заплаканим юнаком у мокрому одязі (за П. Трощиним).

Хорс — те саме, що бог Сонця, Дажбог, Радогост, Сва-рожич, Святовит. Але в багатьох пам’ятках цей бог згадується окремо і встановити різницю зараз неможливо.

Цеця — богиня літа у давніх білорусів, яка зображувалася у вигляді дорідної гарної жінки, яка несе в руках соковиті плоди. Її голова прикрашена вінком із пшеничного колосся (за О. Афанасьєвим).

Цур — небесний вогонь у триєдиному вияві: Сонце, Місяць, Зорі.

Частирджу — дехто вважає його покровителем воєн разом із Одиною.

Числобог — бог лічби (математики), що зображувався сивоголовим мудрецем з півмісяцем на грудях. Це вказувало на його зв’язок з астрономією. Саме постать Числобога в українській міфології, на думку вчених, спричинилася до вислову Іоанна Єфеського (534 р.): «Анти грамотніші й мудріші від ромеїв» (за П. Трощиним).

Чорнобог — бог зла, ворог Вирію, людей і світла, заступник усіх злих сил, за повір’ям — володар підземного мертвого царства, що перетворювався на Чорного лебедя та воював з Білобогом (за П. Трощиним).

Чорт — уособлення всієї злої сили, що за найдавніших часів носив ім’я й подобизну Чорнобога, котрий був антиподом Білобога. Згодом Чорнобог «переполовинився» на Чорта і Пека (володаря пекла).

Чума (Джума) — морова жінка. У сербів — Куга.

Чур — найпопулярніший домашній бог у товаристві з Пеком; охоронець домашнього вогнища, тепла, добрий дух дому та заступник роду, як і Домовик. Інша назва — Цур.

Яга (Баба-Яга) — божество війни, кровопролить, людських чвар (за Д. Зеленіним).

Ярило — 1. Символ Сонця періоду змужніння. Бог весняних робіт, плотської любові й пристрасті, сили, хоробрості, заступник сівачів і всіх, хто встає рано до схід сонця. 2. При храмах сколотського бога Арея (Арія), якого пізніше стали називати Ярилом, існували спеціальні дружини жерців-воїнів, які досконало володіли бойовим мистецтвом.

Яровит — обожнене втілення сонця весною (крім Руєвита, Поревита, Поренута), яких шанували полабські та прибалтійські слов’яни. Назва бога походить від слова яр, ярість і втілює в собі весну, молодість, свіжість. Бог уособлював у собі сонячну силу, що виявляється навесні.