270 років тому: Нова Сербія і Слов’яносербія на українських землях

270 років тому, у 1752 році, на території теперішньої Кіровоградської області почали селитися переселенці з Балкан. Відтак постала Нова Сербія. А наступного року на території теперішньої Луганщини виникло ще одне схоже утворення – Слов’яносербія. Ці дві територіально-адміністративні одиниці проіснували недовго, і в 1764 році були інкорпоровані до Новоросійської губернії.

Утім, коли російські пропагандисти слідом за їхнім президентом повторюють, що на південноукраїнських землях «завжди була «Новоросія», то ігнорують очевидні факти. Принаймні до «Новоросії» були Нова Сербія і Слов’яносербія, а до того теж щось було. Тому існування тієї чи іншої територіально-адміністративної одиниці – це не аж такий вичерпний аргумент.

Більше про історію сербських за назвою, але за змістом набагато строкатіших утворень «Історична Свобода» говорила з істориком Сергієм Водотикою.

– А що на цих землях було до появи переселенців із Балкан?

Надання земель за рахунок запорожців, звичайно, відразу заклало причину для конфліктів

– До того це були володіння запорожців. Це були Інгулецька та Кальміуська паланки Вольностей Війська Запорозького Низового. І надання земель за рахунок запорожців, звичайно, відразу заклало причину для конфліктів.

Якщо казати про Південну Україну чи, як її інколи не зовсім коректно називають, «Дике поле», то колонізація українцями цих просторів почалася з часів Запорожжя. На думку частини істориків, українська колонізація за часів Запорожжя була мирна і в цілому успішно просувалася.

– Ви кажете, «мирна» колонізація. Але ж це було неспокійне прикордоння – фронтир, як часто люблять порівнювати з Америкою.

– Фронтир був. Але коли казати про збройне протистояння українців із кримськими татарами, то, думаю, його традиційно перебільшують. Тому що ці відносини не вичерпувалися війною. Головний аспект полягав, як мені здається, в тому, що йшла конкурентна боротьба за ці простори. Кримські татари бачили це в одному ключі – економічному, соціальному, політичному, – а козаки бачили з іншому. І в часи Нової Січі (1734-1775) йшла успішна колонізація. У цьому сенсі українці є народ колонізаторів, і тут нема чого соромитися.

До Нової Сербії і Слов’яносербії це були запорозькі землі. Там були хутори, зимівники і слободи

Отже, до Нової Сербії і Слов’яносербії це були запорозькі землі. Там були хутори, зимівники і слободи. І якщо немає документальних звісток про конфлікти з новоприбулими у Слов’яносербії, то щодо Нової Сербії таких документів чимало.

– Отже, володіння запорожців поступово колонізуються українцями, які з півночі на південь спускаються, якщо уявити карту. А як і в кого виникла ідея це освоєння посилити чи замінити на інших людей?

– Треба чітко розуміти: коли ми кажемо успішність імперської колонізації, то багато в чому її успішність була зумовлена тим, що ця імперська колонізація була на ґрунті запорозької. Імперська в значній мірі була її продовженням – і матеріальним, і соціальним, і економічним, і так далі.

Що стосується запрошення сербів чи то вихідців із Балкан, то ця ідея виникла ще в ХVІІ столітті.

– Коли це ще була Річ Посполита?

– Ні, йдеться про Московське царство, про царя Олексія Михайловича. Він проводив м’яку європеїзацію, на відміну від царя Петра І. Одним з напрямків цієї вестернізації Московщини була модернізація війська. Були заведені полки іноземного строю.

– Але ж то на німецький, а не на балканський манір були полки.

– Німцями в Росії та в Україні звали всіх західноєвропейців: «німий», тобто «не по-нашому говорить».

– Але Балкани – це слов’яни. Вони більш-менш говорять.

– Тоді суттєвої різниці це не складало. Для Московії це були вихідці з Заходу. Інша справа, що вони ніби були ближче релігійно, конфесійно. Це важливо. Це були перші спроби, які потім продовжив Петро І.

Тоді Балкани – це частина великого кордону, знову ж таки фронтиру, про що ви казали.

– Балканський фронтир – між Австрією і Османською імперією.

Угорський витвір – гусари. Ця легка кавалерія була потрібна російській армії

– Так-так. Там жили граничари – серби, хорвати. І для специфічних потреб степової чи азійсько-європейської війни були винайдені специфічні роди військ, які зарекомендували себе добре. Перший – це угорський витвір – гусари. Ця легка кавалерія була потрібна російській армії. Бо козацтво, яке було у складі російської кавалерії, то це був все ж таки іррегулярний рід війська, який не повністю задовольняв. Другий – це легка піхота – пандури. У Новій Сербії один полк первісно був гусарський, а другий – пандурський. Це військовий аспект.

Ще один аспект – конфесійний. Росія з часів Петра І пробувала грати роль патрона для всіх православних. Для тих православних, які мешкали на території і Туреччини, а також території Австрійської імперії чи потім Австро-Угорської. Ця карта постійно розігрувалася Російською імперією і потім вже СРСР. Історики, хто мене слухає, пригадують, що за ті часи в радянських університетах була «Історія південних і західних слов’ян». Не було історії білорусів, а південних і західних слов’ян існували. І ми це бачимо сьогодні в спробах Росії опікуватися Сербією.

І нарешті це контроль. Бо українська колонізація не зовсім влаштовувала Російську імперію. Відтак вона хотіла її відкоригувати з точки зору напрямку, керованості процесами, врахування інтересів поміщиків і так далі.

– А все-таки, ініціатива звідки йшла? Від самих балканців чи з Санкт-Петербургу?

– Йшла безпосередньо від сербських офіцерів.

А в чому були зацікавлені серби? Справа в тому, що балканський фронтир змінювався. На ньому Австрійська імперія посилювала свої позиції, намагалася дисциплінувати граничар і покласти кінець їхнім вольностям – можна так сказати, а можна сказати, що й елементам анархії. І після чергової реорганізації частина верхівки граничар не схотіла жити в нових умовах. До речі, приблизно те ж саме було і з Запорожжям. Отже, ці граничари-офіцери хотіли «продовження банкету». Мовляв, у Російській імперії грошей та земель багато, і можна буде там реалізувати свої кар’єрні та економічні амбіції. І вони в значній мірі не помилися. Сьогодні модний такий мем – «табакерка»…

– Це коли змовники російського імператора Павла І вдарили по голові табакеркою.

– Так. Так от, серед них був один серб, родом саме зі Слов’яносербії – Депрерадович. Він був командиром гвардійського полку.

Різанина в Сребрениці та Путін: якою була роль Росії та України

11 липня 2015 року в Боснії поховали останки ще 136 жертв геноциду. Всього їх було понад 8 тис.

Володимир Путін після зустрічі “нормандської четвірки” заявив у Москві, що у разі передачі Україні кордону між невизнаними республіками на Донбасі і Росією там “почнеться Сребрениця”.

Так він аргументував, чому не можна задовольнити одну з ключових вимог України для проведення виборів на території так званих “ЛНР” та “ДНР” – виведення російських військ і контроль над кордоном.

“Українська сторона весь час ставить питання: “дайте нам можливість закрити кордон військами”. Ну, я уявляю, що далі почнеться. Сребрениця буде, ось і все. “, – заявив Путін. Він вкотре пригрозив мешканцям Донбасу “націоналістами”, яких нібито не стримає навіть Володимир Зеленський.

Показово, що до трагедії у Сребрениці, якою лякає Путін Донбас, опосередковано має стосунок і сама Росія, і Україна, військові якої в 1995 році якраз і не допустили геноциду поруч із Сребреницею.

Різанинав Сребрениці та вето Росії

Масове вбивство понад 8000 мусульманських чоловіків і хлопчиків у місті Сребрениця в Боснії та Герцеговині сталось влітку 1995 року.

Автор фото, Kremlin.ru

Босняків-мусульман убивали солдати Армії Республіки Сербської під командуванням генерала Ратко Младича. Республіка Сербська – це етнітет на території Боснії і Герцеговини, більшість населення якого становлять етнічні серби.

Неподалік від Сребрениці працювала місія українських миротворців, яка охороняла інший схожий мусульманський анклав – Жепа. Там різанини завдяки діям українських військових вдалося уникнути.

До 20-річчя трагедії у Сребрениці Росія ветувала резолюцію Ради Безпеки ООН, в якій це масове вбивство називали “геноцидом”. Перед цим президент боснійських сербів Мілорад Додік і президент Сербії Томислав Николич просили Москву накласти вето на цей проєкт.

Тоді про цю історію для ВВС News Україна детально писав журналіст та науковець Борис Варґа.

Сербія заперечує термін “геноцид” щодо цих подій, попри те, що Міжнародний трибунал з колишньої Югославії і Міжнародний кримінальний суд уже ухвалили вироки саме з таким формулюванням.

Великобританія внесла на розгляд цю резолюцію незважаючи на протест Росії та Китаю.

Автор фото, Getty Images

Представник РФ при ООН Віталій Чуркін в 2015 наклав вето на резолюцію щодо Сребрениці

Після засідання Радбезу постійний представник РФ при ООН Віталій Чуркін заявив, що прийняття проекту резолюції по Сребрениці загострило б ситуацію на Балканах. Росію часто називають одним з найкращих партнерів Сербії у Європі.

У документі було сказано, що “прийняття трагічних подій у Сребрениці як геноциду є необхідною умовою для примирення”.

За оцінками Міжнародного суду ООН, після захоплення міста було вбито близько 8 тисяч мусульман – чоловіків і хлопчиків. Це події називають найбільшим масовим убивством від часів Другої світової війни.

Війна у Боснії

Війна у Боснії і Герцеговині почалася навесні 1992 року і тривала понад три роки. Конфлікт точився між представниками трьох народів: босняками, сербами і хорватами.

Вцілілий у різанині у Сребрениці розповів ВВС свою історію

Сербські сили безпеки у Боснії мали багато зброї колишньої югославської армії та отримували значну військову підтримку з сусідньої Сербії. На початку боїв вони контролювали близько 70% території Боснії й Герцеговини.

Босняки-мусульмани, яких у Боснії було найбільше (43% з 4,4 млн мешканців у 1991 році), внаслідок збройних конфліктів опинилися розділеними у кількох анклавах, яким ООН пізніше надала статус “захищених зон”.

Найбільш ізольованими, і тому найбільш вразливими, стали крихітні анклави босняків на сході країни, у містах Сребрениця, Жепа і Ґоражде. Їх захищали погано озброєні миротворці ООН. Сребреницею опікувалися голландці, а Жепою – українці.

У звіті ООН сказано, що сербські військові сили тривалий час блокували постачання гуманітарної допомоги до Сребрениці.

Наступ Армії боснійських сербів на босняцькі анклави почався на початку липня 1995 року. Перехоплення контролю над найбільшим місцевим анклавом, Сребреницею, стало своєрідною метою цієї військової кампанії.

У звіті ООН ідеться про те, що голландські миротворці вимагали повітряного втручання НАТО проти наступу сербів. Але через погану комунікацію з вищим командуванням та через те, що небезпеку для цивільних недооцінили, допомога з повітря так і не надійшла.

Сребрениця була зоною відповідальності голландських миротворців

Тоді Армія боснійських сербів на чолі з генералом Младичем без великого збройного опору захопила Сребреницю і роззброїла голландських миротворців.

Десятки тисяч цивільних босняків – здебільшого жінок, дітей і літніх людей – депортували в інші частини Боснії. А багато чоловіків і хлопців потрапили в полон. В середині липня 1995-го близько 8000 із них розстріляли.

Масові злочини у Сребрениці стали переломним моментом не лише в боснійському, але і в югославському конфлікті загалом. Через місяць після того, як Армія боснійських сербів розгромила анклав, понад 200 військових літаків НАТО завдали ударів по сербських позиціях, що відкрило шлях до закінчення боснійської війни.

В 2017 році міжнародний трибунал ООН щодо колишньої Югославії засудив екс-командувача армії боснійських сербів Ратка Младича до довічного ув’язнення за геноцид і злочини під час війни у 1990-х роках.

Роль українських миротворців

Захопивши Сребреницю, Армія боснійських сербів за кілька днів вирушила і на анклав у містечку Жепа, розташованому за 50 км на південь.

Цим анклавом, в якому знайшли притулок, за різними даними, від шести до 17 тисяч людей, опікувалися майже 80 українських миротворців у складі місії ООН. Всього ж постійна чисельність української миротворчої місії в Боснії в 1995-1999 роках складала 400 військових.

Ще на початку липня 1995-го голландські миротворці, зіткнувшись із сербською блокадою Сребрениці, вимагали від ООН, щоб їхню місію перебрала інша країна.

Українці відповідали за безпеку в Жепі й на інших територіях. Це фото 1992 року, де український БТР їде в Сараєво

Як стало відомо пізніше, серед країн, які надіслали миротворців до Боснії, замінити голландців погодилася лише Україна, яка начебто вважала, що українські миротворці зможуть захистити і Жепу, і Сребреницю.

Але планам замінити голландських миротворців на українських завадив наступ сербської армії на Сребреницю.

Тодішня місцева преса писала, що погано озброєні українські миротворці опинилися одночасно під тиском і Армії боснійських сербів, і війська босняків.

У звіті ООН сказано, що з наступом боснійських сербів на Сребреницю почався і тиск на анклав Жепа. На відміну від голландських миротворців у Сребрениці, які дотримувалися мирової угоди та не дали боснякам зброю, українські військові у Жепі на вимогу командира босняків відкрили склад зброї, яку перед тим самі ж відібрали у них.

Газета New York Times тоді писала, що готуючись до сербського наступу на Жепу і Ґоражде, босняки відібрали в українських миротворців зброю і бронетранспортери.

Повідомляють, що тоді сербський генерал Ратко Младич по радіо закликав босняків із Жепи скласти зброю і здатися, оскільки “їх не зможуть захистити 120 українських миротворців”. У ті дні боснійські серби час від часу відкривали артилерійський вогонь по пунктах спостереження, де чергували українські миротворці.

Депортовані зі Сребрениці – здебільшого жінки й діти. Чоловіків брали в полон і розстрілювали

Незалежна сербська газета “Наша Борба” в середині липня 1995 писала, що “українські миротворці з анклаву Жепа вимагали від НАТО повітряної підтримки, що означало лише попередження перед застосуванням сили”.

Видання писало, що “українські миротворці покинули пункти спостереження, але боснійські серби погрожували миротворцям, що якщо НАТО не припинить повітряне патрулювання над Жепою, вони на них нападуть”.

За словами Washington Post, українські миротворці в Жепі перебували “під тиском з обох боків”: сербського та босняцького. Сербська армія захопила вісьмох українських миротворців і погрожувала їх вбити. Тоді ж речник ООН Олександр Іванько заявив, що армія босняків оточила базу українських миротворців і також погрожувала використати їх як живий щит у випадку, якщо НАТО не почне бомбардувати з повітря їхніх ворогів.

Ця газета також писала, що чиновник з українського уряду Володимир Єльченко закликав ООН вивести українських миротворців з Жепи та Ґоражде. “Українські війська обеззброєні і повністю беззахисні. Якщо їх негайно не вивести, настане величезна трагедія”, – сказав тоді представник українського МЗС.

Автор фото, OLEKSANDR KLYMENKO

Автомобіль українських миротворців, що підірвався на міні в Боснії, 1994 рік

Наприкінці липня 1995 року за посередництва українських миротворців відбулися переговори про евакуацію цивільних з містечка Жепа. Масових злочинів у цьому анклаві не сталося. Жителів евакуювали на території під контролем армії босняків, а солдати відступили з містечка.

За іншими джерелами, під час переговорів про евакуацію боснійські серби захопили керівництво босняків на чолі з Авдо Палічем, який командував обороною Жепи, і пізніше розстріляли їх.

Неофіційний сайт Восьмого армійського корпусу Збройних сил України в 2015 році вважав миротворчу операцію українців у Боснії, в тому числі епізод у Жепі, “найуспішнішою операцією в історії Збройних сил України”.

Там повідомляли, що українські військові без підтримки ООН і НАТО евакуювали понад 5 тисяч мирних жителів і що серед миротворців не було людських жертв.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!