Скільки всього міст у Бурятії

by admin in Українцям

Бурятія: республіка на березі Байкалу

Республіка Бурятія (адміністративний центр – Улан-Уде) – суб’єкт Російської Федерації, що входить до складу Далекосхідного федерального округу. Бурятія межує з Республікою Тива, Іркутською областю, Забайкальським краєм, а також з Монголією, тобто має вихід до зовнішніх кордонів Росії. На території Бурятії розташовується озеро Байкал (близько 60% берегової лінії) – природний резервуар п’ятої частини світових запасів прісної води.

На території Росії є кілька адміністративно-територіальних утворень, які у своїй назві містять слово “бурят” та похідні від нього. Це, власне, Республіка Бурятія, а також Усть-Ординський Бурятський округ у складі Іркутської області та Агінський Бурятський округ у складі Забайкальського краю. Крім цих адміністративно-територіальних одиниць, буряти компактно проживають у деяких інших сусідніх районах Іркутської області та Забайкальського краю.

Територія, яку населяють буряти, вважається одним з найбільш депресивних регіонів РФ. Так, за підсумками 2020 року Бурятія посіла 81 місце із 85 регіонів РФ за якістю життя (включно з окупованими АР Крим та Севастополем). У 2019 році Улан-Уде посів останнє місце за якістю життя серед 78 міст Росії з населенням від 250 тисяч осіб.

Бурятія багата на природні ресурси. У структурі економіки регіону домінує обробна промисловість (целюлозно-паперове виробництво та деревообробка) та видобуток корисних копалин, зокрема вугілля, кольорових металів, зокрема золота. Так, компанія “Бурятзолото” – найбільший платник податків Республіки Бурятія. Окремо варто виділити авіабудування. На території республіки розміщується Улан-Уденський авіаційний завод, що входить у держкорпорацію “Ростех”. Це – один із найбільших виробників вертолітної техніки, зокрема, військової, у Росії.

Буряти (самоназва – буряад, буряадууд) – один із найчисельніших народів Сибіру. Це – монголомовний народ, що проживає у Росії навколо о. Байкал, у Монголії та Китаї. Хоча буряти – корінний народ Республіки Бурятія, росіяни у ній становлять більшість. Згідно з Всесоюзним переписом населення 1989 року, у регіоні проживало близько 1 млн 38 тис осіб. З них росіян – 726,2 тис. (70%), бурятів – 249,5 тис (24%). Згідно з Всеросійським переписом населення 2010 року, у Росії загалом проживало 461,4 тис. бурятів. Чисельність постійного населення Бурятії становила близько 972 тис. осіб, у тому числі 630,78 тис. (66,1 %) росіян, а також 286,84 тис. (30%) бурятів. Загалом же у світі за різними оцінками бурятів налічується від 550 до 690 тис. осіб.

Бурятська мова належить до монгольської гілки алтайської мовної сім’ї. У 2005 р. ЮНЕСКО офіційно внесла бурятську мову до “Червоної книги мов, які перебувають під загрозою зникнення”. Згідно з Всеросійським переписом населення 2010 року, загалом по Росії 218,6 тис. осіб вказали, що володіють бурятською мовою. Якщо говорити саме про Бурятію, то у 2010 р. бурятською мовою володіли 130,5 тис. осіб, або лише 13,4% від загальної чисельності її населення (у 2002 р. таких було 23,6%). При цьому 18,1% тих, хто відніс себе до бурятів, рідною мовою вказали російську. Процес скорочення сфер використання бурятської мови триває. Бурятська мова зберігається лише за умови, якщо в сім’ї принципово говорять бурятською.

Серед релігій найбільше розповсюдження мають буддизм у тибетській формі ламаїзму, шаманізм та православ’я. У Бурятії знаходиться центр буддизму у Росії – Іволгинський дацан.

За різними оцінками, у війні проти України беруть участь від 5 до 10 тисяч бурятів. У відносних цифрах до кількості населення буряти знаходяться на першому місці за кількістю загиблих у війні з Україною серед всіх регіонів РФ, починаючи з 24 лютого. За підтвердженими з відкритих джерел даними (спільний проект “Медиазоны” та BBC) станом на 21 жовтня загинуло 302 бурята. Разом з тим, проект “Люди Байкала” підтвердив смерть 255 жителів регіону з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Одна з головних причин, на думку дослідників, чому так багато жителів Республіки йдуть до війська – низький рівень життя населення, для якого служба в армії – часто єдиний “достойний” спосіб заробітку. Російські правозахисники відзначають, що у результаті “часткової” мобілізації, оголошеної Путіним наприкінці вересня, Бурятія може ще більше зміцнити “лідерство” у цьому антирейтингу, оскільки мобілізаційні заходи у регіоні відзначалися особливою масовістю та брутальністю.

Епоха Єльцина

Сучасна державна історія бурятів бере свій початок від Держави Бурят-Монголія (Буряад-Монгол улас), яка виникла у квітні 1917 р. на тлі процесів дезінтеграції Російської імперії. Трохи пізніше, у 1923 р., у складі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) було створено Бурят-Монгольську Автономну РСР. Вона стала результатом злиття Монголо-Бурятської автономної області у складі РРФСР та Бурят-Монгольської автономної області у складі Далекосхідної республіки – держави на території Далекого Сходу, що проіснувала недовгий час (1920 – 1922 рр.) на уламках Російської імперії.

У 1937 р. Бурят-Монгольську АРСР було розділено. З її складу вивели Усть-Ординський Бурятський автономний округ, Агінський Бурятський автономний округ та інші землі. Як наслідок, Бурят-Монголія втратила близько третини своєї території.

У 1958 році Бурят-Монгольську АРСР було перейменовано у Бурятську АРСР. Це сталося у продовження політики боротьби з так званим панмонголізмом – одного з основних звинувачень стосовно бурятів під час сталінських репресій у 30-ті. Панмонголізм – це ідея культурного, економічного та політичного єднання всіх монголомовних народів світу – бурятів, калмиків та монголів. Варто зазначити, що буряти завжди вважали себе частиною монгольського культурного світу, тому за часів Перебудови були активні спроби повернути історичну назву Бурят-Монголії. Однак у 1991 р. парламент республіки не підтримав дану ініціативу, незважаючи на позицію тодішнього уряду Республіки під керівництвом Володимира Саганова.

Процес розпаду Радянського Союзу дав Бурятії певну надію на самовизначення. Як й інші національно-територіальні автономії РРФСР, регіон включився у боротьбу з союзним центром за свою частку суверенітету.

Так, 8 жовтня 1990 р. Верховна Рада Бурятської АРСР під головуванням Сергія Булдаєва проголосила Декларацію про державний суверенітет Бурятської РСР. Таким чином, Бурятія відмовилася від статусу автономної республіки. Декларувалося верховенство законів республіки над російськими чи союзними. Згідно з документом, державними мовами проголошувалися російська та бурятська мови. Також вводилося поняття громадянина Республіки Бурятія. У документі наголошувалося, що він є основою для розробки майбутньої Конституції Республіки, а також для укладення Федеративного та Союзного договорів – республіка прагнула залишитися у складі оновленої Російської Федерації.

Після провалу серпневого путчу 1991 р. Сергія Булдаєва було усунуто з посади через підтримку заколотників. Головою Верховної ради Республіки у жовтні 1991 р. обрали Леоніда Потапова, колишнього секретаря Бурятського обкому КПРС. Спочатку як голова Верховної Ради Бурятії, а потім як президент Потапов перебував біля керма Республіки аж до 2007 р., коли добровільно пішов у відставку.

Після того, як у грудні 1991 року СРСР припинив своє існування, нова центральна влада РФ на чолі з Борисом Єльциним намагалася врегулювати свої взаємини з регіонами, простіше кажучи, забрати назад здобутий ними суверенітет. У результаті довгих перемовин, зокрема щодо статусу самого документа, 31 березня 1992 р. Москві вдалося укласти Федеративний договір з регіонами. Серед підписантів значилася і Республіка Бурятія. Варто зазначити, що незадовго до цієї знакової події, а саме 27 березня 1992 р. місцевий парламент виключив із назви республіки слова «Радянська» та «Соціалістична», і, таким чином, регіон отримав свою нинішню назву.

Наступним знаковим моментом у житті Республіки стало ухвалення Конституції у лютому 1994 р.. Історичне засідання вів уже згаданий Сергій Булдаєв, який на той момент очолював комісію з розробки Основного Закону. Згідно з оригінальним документом, Бурятія, зокрема, проголошувалася суверенною демократичною правовою державою у складі РФ, що мала право на здійснення як внутрішньої, так і зовнішньої політики, зокрема представництво у міжнародних організаціях. Статус бурятської та російської мов визначався як державний. Також документом підтверджувалось введене Декларацією про державний суверенітет поняття громадянина Республіки Бурятія. Верховна Рада ліквідовувалася, а її місце зайняв Народний Хурал – новий парламент Республіки. Згідно з Конституцією, президент одночасно виконував функцію глави держави та голови уряду. Цікаво, що під час обговорення документу депутати Верховної Ради Бурятії піднімали питання повернення до складу республіки територій, що були виведені з її складу у 1937 р., передусім Агінського та Усть-Ординського автономних округів. Вони перебували у статусі окремих суб’єктів Федерації. Проте ця ініціатива не мала успіху.

Епоха Путіна

З приходом Володимира Путіна до влади розпочалося будування нової владної вертикалі, в результаті чого політичний вплив регіонів значно ослаб, зокрема і Бурятії. Так, у 2000 р. зі створенням системи федеральних округів Бурятію спочатку було віднесено до складу Сибірського, а у 2018 р. – до складу Далекосхідного федерального округу.

Також взялися і за місцеве законодавство, активно приводячи його у відповідність з федеральним. У 2002 році Народний Хурал Республіки Бурятія визнав Декларацію про державний суверенітет такою, що втратила свою силу. Тодішній президент Бурятії Леонід Потапов, який вніс цю пропозицію на розгляд парламенту, пояснював, що основні положення документа автоматично втратили свою правову силу після того, як регіональне законодавство було приведено у відповідність до федерального.

На початку другого терміну Путіна виникла та частково була реалізована ідея “укрупнення регіонів”. Вона також послужила політичному відчуженню багатьох бурятів. Так, у 2008 році спочатку Усть-Ординський Бурятський автономний округ увійшов до складу Іркутської області, а трохи пізніше Агінський Бурятський автономний округ разом з Читинською областю утворили новий суб’єкт Федерації – Забайкальський край. Об’єднання регіонів подавали як економічну доцільність – “приклеїти” слабких до сильних – однак справжньою причиною було прагнення скасувати національні округи як осередки сепаратизму. Саме тому як у Республіці Бурятія, так і у бурятських автономних округах ці події супроводжувалися протестами.

У 2009 р. місцеві депутати під тиском центру остаточно прибрали з Основного Закону Бурятії згадки про суверенітет. Крім того, Народний Хурал вилучив положення про те, що “джерелом влади у Бурятії є її багатонаціональний народ”, а також, що “закони Бурятії мають верховенство на її території і підлягають обов’язковому виконанню”.

Після Потапова регіон очолив В’ячеслав Наговіцин – з 2007 по 2012 р. як Президент Республіки, а з 2012 по 2017 – як глава. Це сталося після того, як були прийняті відповідні правки до місцевої Конституції, згідно з якими було перейменовано вищу посадову особу – Президента – на Главу Республіки. З 2017 року він член Ради Федерації – верхньої палати Федеральних зборів РФ. З 2017 році главою республіки став Олексій Циденов. На виборах, що пройшли 11 вересня 2022 року, його переобрали на другий термін.

Національні організації Бурятії

Наприкінці 80-х та протягом 90-х рр. на території Бурятії було створено низку національних політичних організацій. Серед них варто виділити “Гесер”, Бурят-Монгольську народну партію (1990), Рух національної єдності “Негедел” та Конгрес бурятського народу. Крім етно-культурних і мовних вимог, вони виступали, зокрема, за створення єдиної Бурят-Монгольської республіки за рахунок об’єднання всіх адміністративно-територіальних одиниць, на яких компактно проживають буряти. “Негедел” (у перекладі з бурятської “Єднання”), створена у 1992 р. представниками радикального крила Бурят-Монгольської народної партії, у своїх вимогах пішла далі, вимагаючи не просто об’єднання бурятських земель, а виходу Бурятії зі складу Росії та створення панмонгольської держави.

У 1991 р. делегати I Всебурятського з’їзду створили Всебурятську асоціацію розвитку культури. Як випливає з назви, діяльність організації концентрується переважно на мовно-культурній сфері. На сьогодні організація повністю підконтрольна уряду.

Конгрес бурятського народу був створений у 1996 році за ініціативою II Всебурятського з’їзду. Під керівництвом Євгена Єгорова організація зробила чимало для відродження бурятської мови та культури, популяризації історії бурятського народу, а також запровадження кадрового балансу у владних структурах республіки. Також її члени намагалися ставити питання про об’єднання Бурятії у кордонах 1936 року. Разом з тим, республіканській владі вдалося каналізувати діяльність організації у вигідне їй русло, інкорпорувавши до своїх лав деяких з її представників.

Зі смертю Євгена Єгорова у 2007 р. активна діяльність організації зійшла нанівець. З того часу було кілька спроб відновлення її діяльності, однак всі вони зазнали невдачі. У 2020 р. організація формально припинила своє існування.

У нульові також заявила про себе “Буряад арадай туг”, створена на основі Регіонального об’єднання молодих вчених та Правозахисного руху “Ерхе”. Активісти організації, зокрема, виступали проти скасування автономії бурятських округів у рамках федеральної програми укрупнення регіонів.

У 2016 р. за межами Росії виник “Бурятський демократичний рух (в еміграції)”, лідером якого став Доржо Дугаров. Він об’єднує активістів, що нині проживають переважно на території ЄС, США, Монголії.

Після початку повномасштабної війни з Україною виник міжнародний антивоєнний фонд “Вільна Бурятія”, що також складається, в основному, з емігрантів. Засновниця організації – Олександра Гармажапова. Члени Фонду виступають за демократичну та вільну Бурятію у складі Росії, тобто за демократизацію Росії та перетворення її на “реальну федерацію”. Також вони ратують за припинення війни з Україною, зокрема за введення міжнародних санкцій стосовно нинішнього керівництва Бурятії. На думку активістів, нинішній глава Республіки Олексій Циденов – провідник та виконавець злочинної кремлівської політики.

Крім того, з липня 2022 р. представники бурятського народу входять до Ліги Вільних Націй – суспільно-політичної платформи, що об’єднує “представників національних рухів, поневолених Москвою народів”.

Висновки

Війна в Україні актуалізувала питання регіонального сепаратизму у Росії, зокрема і у Бурятії. Не в останню чергу на це впливає диспропорційно високий відсоток вихідців регіону, що беруть участь у війні і, як наслідок, на ній гинуть. Все більше в інформаційне поле просочується думка, що ця війна – колоніальна за своєю суттю, загарбницька, несправедлива, тоді нащо помирати за інтереси центру?

Політичне майбутнє регіону залежить від подальшого розвитку під впливом війни політичної та соціально-економічної ситуації як у федеральному центрі, так і у Росії загалом, зокрема в інших національних регіонах. Це майбутнє тісно корелює зі стійкістю путінського політичного режиму. У разі послаблення центру збільшення фактичної автономії регіону у складі Росії видається досить вірогідним. Більше того, національне пробудження жителів регіону (створення бурятської політичної нації) може сприяти процесу автономізації, у результаті якого взаємини з Москвою будуватимуться на засадах “справжнього” федералізму.

✅Скільки міст в світі, міста-мільйонники

Містом прийнято вважати досить великий населений пункт. Трудова діяльність жителів такого місця звичайно не пов’язана з сільським господарством. Городяни живуть на доходи, отримані в інших галузях.

Історично термін походить від наявності навколо поселення оборонної огорожі – вала або стіни. У Древній Русі містом називали будь-яке велике житлове місце, оточене такою огорожею. Вони служили центром розвитку ремесел, мистецтва і технічних досягнень.

Статус міста

Перші міста або, інакше кажучи, територіальні центри поселень з’явилися ще в епоху палеоліту. З ходом історії поняття «місто» змінювалося. І, відповідно, змінювалися і самі населені пункти. У різний час статус міста залежав від:

  • розміру території одночасного заселення;
  • функцій центру поселення;
  • наявності укріплень;
  • чисельності населення і так далі.

Останній параметр і до цього дня у багатьох країнах є головним критерієм для отримання міського статусу.

Всі населені пункти з’єднані один з одним дорогами. Дороги, що проходять крізь поселення, стають вулицями. Розташування на перехрестях торгових маршрутів свого часу справила неабиякий позитивний вплив на розвиток Парижа, Венеції, Амстердама, Генуї, Данцига, Великого Новгорода та інших міст.

На сьогодні територія поселення, що має цей статус, зазвичай наповнена високими будинками, побудованими з бетону і сталі. У більшості таких місць є широка інфраструктура з величезною мережею різнобічного обслуговування людей. У міську інфраструктуру входять:

  • організації, що забезпечують населення продуктами харчування і різними товарами;
  • компанії, що здійснюють перевезення та забезпечують наявність громадського транспорту;
  • і багато багато іншого.

Кількість міст в світі

Підрахувати загальна кількість вельми проблематично. З усіх існуючих причин, які ускладнюють підрахунок, можна виділити дві основні.

Причина перша. У різних країнах світу поселенням присвоюється статус міста по неоднаковим критеріям.

Як вже зазначалося вище, у багатьох країнах статус населених пунктів залежить від кількості жителів. Але мінімальний рівень чисельності населення, необхідний для отримання такого статусу, в кожній країні встановлюється окремо. І ці значення в різних державах сильно відрізняються один від одного.

Для порівняння можна навести такий приклад. У Данії містами стають все поселення, число жителів яких перевищує всього двісті п’ятдесят осіб. В Японії ж в населеному пункті повинні проживати не менше п’ятдесяти тисяч чоловік! Тобто одне японське місто дорівнює двом сотням датських.

Крім того, деякі країни не мають міст зовсім. У них не існує даного поняття. Найбільш яскравий приклад такої держави – Франція. Французькі комуни, як географічні одиниці, близькі до міст. Але вони ніяк не залежать ні від кількості проживаючих у них людей, ні від сфери діяльності населення.

Причина друга. Кількість міст постійно змінюється. Стихійні лиха часом знищують цілі населені пункти. Але катаклізми – не головна причина зникнення. Основним знаряддям як для створення, так і для знищення поселень є люди. Завдяки притоку населення в світі виникають нові міста. Через відтік населення вони стираються з карти. Саме тому чисельність міст світу не може бути константою. А значить, абсолютно точної відповіді на головне питання не існує. На даний момент є дані без малого про 2 млн 668 тисяч місць, що мають статус міста!

Всі існуючі в сучасному світі міста можна розділити на 6 категорій. Залежно від того, до якої категорії відноситься, він отримує додатковий статус:

  • малого,
  • середнього,
  • великого,
  • крупного,
  • найбільшого,
  • мільйонника.

Про останні і піде мова нижче.

Міста-мільйонники

Як зрозуміло з назви, це такі міста, кількість людей, що живуть в яких становить (або перевищує) 1 000 000 громадян.

У вісімдесятих роках двадцятого століття кількість існуючих на планеті міст-мільйонерів досягало приблизно двохсот двадцяти. Зараз їх вже понад три сотні. Державою лідером є Китай. У цій країні налічується кілька десятків міст з населенням від одного мільйона.

Населення від 10 млн осіб

На цей час сімнадцять міст мають населення понад 10 млн. У чотирьох з них проживає понад 20 млн громадян.

  • На першому місці за чисельністю населення знаходиться китайський Чунцин. Найбільший на планеті не тільки за кількістю жителів, але і по площі. Територія Чунцина становить понад 82 тисяч квадратних кілометрів. Проживає в Чунціні понад 53 млн осіб. Але таке велике число населення при такій площі мало помітно. Щільність населення Чунцина становить шістсот осіб на квадратний кілометр – це найменше значення з шести десятків самих населених місць світу.
  • Друге місце за кількістю жителів займає знову ж представник Китаю – Шанхай. Населення Шанхая – понад 24 млн громадян.
  • На почесному третьому місці розташувався Карачі – найбільше місто Пакистану. Його населення – 23,5 млн жителів.
  • Закриває четвірку Пекін. У столиці Китайської Республіки проживає понад 21 млн громадян.
  • Потім слід Делі. За своєю площею це друге місто Індії. Число його жителів перевищує 16 млн.
  • На шостому місці – нігерійський Лагос, в якому проживає близько 15 млн осіб.
  • Наступними за чисельністю населення є турецький Стамбул і японський Токіо. Кількість жителів обох наближається до 14 млн.
  • Дев’яте місце займає ще один китайський представник – Гуанчжоу. Його населення – 13 млн.
  • Кількість жителів понад 12 млн має індійський Мумбаї, а також Москва і Дакка – столиці Росії і Бангладешу відповідно.
  • У столиці Єгипту – Каїрі, бразильському Сан-Паулу і пакистанському Лахорі живе понад 11 млн осіб.
  • Завершують список міст, населення яких перевищує 10 млн громадян, китайський Шеньчжень і корейський Сеул.

Міста з населенням 5-10 млн осіб

  • Більш як 9 млн громадян живуть в індонезійській Джакарті, столиці Демократичної Республіки Конго – Кіншасі і китайському Тяньцзіні.
  • У дев’яти містах світу число жителів перевищує 8 млн – в Мехіко, Лімі, Бангалорі, Лондоні, Нью-Йорку, Бангкоку, Дунгуань, Тегерані і Ахмадабаді.
  • Мають населення понад 7 млн ​​Богота, Хошимін, Гонконг і Багдад.
  • У шести населених пунктах кількість жителів перевалює за 6 млн – в Ухані, Хайдарабад, Ханої, Луанді, Ріо-де-Жанейро і Фошань.
  • Сім міст з населенням понад 5 млн осіб.

Інші мільйонники

П’ятнадцять міст на планеті мають населення, що перевищує 4 млн осіб. А з населенням понад три мільйони громадян і того більше. Що вже говорити про просто мільйонники. Список міст за чисельністю населення, їх площа та інші цікаві відомості можна знайти в популярній інтернет-енциклопедії Вікіпедії.